До Дня Гідності та Свободи
Серед тих, хто одного разу вирішив йти,
Ти місток – бо за тобою йтимуть ті, які ще сплять
на грудях жінки.
Йди і вір, що хоча б одному з мільйона трапиться
(допоможе) твій слід,
Коли його покличе небокрай.
Богдан Сольчаник
Контури тіл загиблих (такі, як у фільмах криміналісти малюють на місці злочину)…
мовчазні свідчення дерев довкола і вікон прилеглих будинків (скільки революцій, скільки крутих поворотів історії, а головне, скільки людей, що цю історію творили, пам’ятають стіни цих старовинних споруд?)…
бруківка під ногами (точніше та, натомість якої її поклали)…
спогади очевидців і кадри прямих включень, які зринають у пам’яті…
Усе це – меморіал подіям, які відбувалися на описаній мною вулиці Грушевського, на інших центральних вулицях Києва, на площах міст, у серцях українців, здавалося б, так недавно, а насправді, вже три роки тому.
А що маємо зараз, і що буде далі? Відзначення роковин, вшанування пам’яті Героїв, урочисті присяги та гучні обіцянки.
На жаль, складається враження, ніби ми знову ввійшли в стадію пасивного очікування нових поштовхів, наступних трагедій, як стимулів до дії. І в цьому наївному намаганні заховатися від негативу (з точки зору психології такого зрозумілого й іноді потрібного, але ж неприпустимого для справжньої любові до Батьківщини) багато з нас навіть не помічають, що новітня національна трагедія просто розтягнулася в часі, та аж ніяк не відійшла в минуле. Ми звикли до неї. І це найстрашніше…
А тепер поверніться, будь ласка, до епіграфу статті.
Ці рядки належать Героєві Небесної Сотні, історику з Львівщини, Богданові Сольчанику. І вони гармонійно перегукуються з думкою Романа Іваничука, висловленою у романі «Вогненні стовпи»:
«Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками».
Між Україною реальною і нами омріяною недобудований міст. Опори цього мосту міцні, непорушні, віковічні, але чомусь ми ніяк не можемо завершити його будівництво. Маючи достатньо сили, ресурсів і прикладів до наслідування, все одно знімаємо з себе відповідальність і чекаємо сприятливих умов, які, певно, ніколи і не настануть. А все тому, що нам щодня так важко зводити мости любові, розуміння, взаємодопомоги, які зробили б нас направду єдиними, а отже, непереможними.
Цієї жертовності та готовності діяти нас вчить цілий сонм національних героїв: полеглі сучасники і відважні предки, зодчі української свободи.
Далі справа за нами!
